КАЗКИ

КОЛОБОК

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

Бабусю! Спекла б ти колобок!

— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг... Аж іде ведмідь.

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, Я від вовка втік, То й від тебе втечу!

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою:

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

Від ведмедя втік,

То й від тебе втечу!

— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:

Я по засіку метений...

А лисичка — гам його! Та й з'їла!

Котик і півник

Жили-були котик та півник і побраталися. Знадобилося котику піти по дрова, от і каже він півнику:

- Ти, півник, сиди на печі та їж калачі, а я піду по дрова, а прийде лисичка, то не відгукуйся. Пішов. Прибігла лисичка, стала півника з хати виманювати:

- Братик півник, відкрий! Братик півник, відкрий! А як не відкриєш, віконце видеру, борщик виїм і тебе заберу. А півник у відповідь:

- Тоток! Тоток! Не велів коток.

Вибила лисичка віконце, з'їла борщок і схопила півника. Несе його, а він кличе котика, співає:

Котик, братик,

Несе мене лисиця

За кленові ліси,

За круті гори,

За швидкі води! ..

Почув котик, прибіг, відняв півника, приніс додому і знову карає:

- Дивися ж, півник, як прийде лисичка, не відгукується, я тепер піду далі! І пішов. А лисичка вже й біжить. Стук-стук у віконце!

- Братик півник, відкрий! А чи не відкриєш, віконце видеру, борщик виїм і тебе заберу. А півник все:

- Тоток! Тоток! Не велів коток! Вибила лисичка віконце, з'їла весь борщ і його схопила, несе. А півник знову:

Котик, братик,

Несе мене лисиця

За кленові ліси,

За круті гори,

За швидкі води! ..

Проспівав раз - не чує котик; заспівав вдруге, голосніше. Прибіг котик, відняв його, приніс додому і каже:

- Тепер я піду далеко-далеко, і як ти ні кричи, а я не почую. Мовчи, не відгукується лисичці. Пішов, а лисичка тут як тут.

- Братик півник, відкрий! Братик півник, відкрий, а не відкриєш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму.

А півник:

- Тоток! Тоток! Не велів коток!

Вибила лисичка віконце, з'їла борщ і його схопила. Несе, а півник співає раз, другий, третій. Котик не почув, а лисичка забрала півника додому. Увечері приходити котик додому - немає півника, він міцно засмутився, а потім зробив собі маленьку бандуру, узяв торбу, молоток і пішов до лисичкиної хатки, став і заграв:

А в лиски-лиски новий двір

І чотири дочки на підбір,

П'ятий Пилипок,

Та й то мій!

Пилипок, Пилипок, вийди, подивися,

Як бубни бубонять, як сурми сурмлять - подивись!

А лисичка паляниці пекла. Не витерпіла старша донька і каже:

- Мамо, піду я подивлюся, хто це так добре грає, і паляницю візьму. А лисичка каже:

- Іди! - І дала їй паляницю.

Донька вийшла, а котик цок, та по лобі її, та в писану торбу, і знову грає.Тут друга лискина донька вийшла,, а він її хап, та в писану торбу, а сам на бандурі грає.

Ой у лиски-лиски новий двір

І чотири дочки на підбір ...

Вибігла третя, а він хап її за віскі. Вибігла друга, він і її теж. Вибіг синок Пилипок, а він і його. Сидять тепер всі п'ятеро лисенят в писаній торбі. Зав'язав тоді котик торбу мотузочкою, йде до лисиччиної хати. Увійшов, бачить - лежить півник ледве живий. Схопив котик півника за хвостик і каже:

- Братик півник, встрепенісь!

Стрепенувся півник, схопився, закукурікав. Від тоді самі вернулися додому. І живуть собі щасливо там і зараз і хліб жують, а півник тепер, що б котик йому не говорив, у всьому його слухається. Біда розуму навчила.

Солом'яний бичок

Жили собі дід та баба. Дід служив на смолокурні, а баба сиділа вдома, пряжу пряла. І такі вони бідні, нічого у них немає: що зароблять, то проїдять. Ось і пристала баба до діда - зроби так зроби, дід, солом'яного бичка і смолою його обсмоли.

- І що ти, дурна, говориш? На що тобі такий бичок?

- Зроби, я вже знаю на що.

Дідові нічого робити, взявши зробив солом'яного бичка і осмолив його. Ніч проспали. А на ранок набрала баба пряжі і погнала солом'яного бичка пастися, сіла сама біля кургану, пряде пряжу, примовляє:

- Пасись, пасись, бичок, на травичці, поки я пряжу спряду! Пасись, пасись, бичок, на травичці, поки я пряжу спряду!Пряла, пряла, та й задрімала. А тут з темного лісу, з великого бору ведмідь біжить. Наскочивши на бичка.

- Хто ти такий? - Питає. - Скажи! А бичок каже:

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обдертий бік залатати.

Бичок нічого, мовчить. Тоді ведмідь цап його за бік і - давай смолу обдирати. Обдирав, обдирав і зубами загруз, не видерет. Смикав, смикав і затягнув бичка бозна куди! Ось прокидається баба, - нема бичка: "Ох, лишенько мені! Та куди це мій бичок дівся? Мабуть, додому вже пішов ". І вмить дінці і гребінь на плечі і - додому. Зирк - ведмідь у бору бичка тягає, вона до діда:

- Діду, діду! А бичок-то нам ведмедя привів. Іди так убий його!

Вискочив дід, відтягнув ведмедя, взявши і кинувши його в погріб. Ось на другий день, ні світ ні зоря, набрала баба пряжі і погнала бичка на пасовищі. Сама сіла біля кургану, пряжу пряде і примовляє:

- Пасись, пасись, бичок, на травичці, поки я пряжу спряду!

Пряла, пряла, та й задрімала. А тут з темного лісу, з великого бору сірий вовк вибігає і - до бичка.

- Хто ти такий? Розповідай!

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

- Коли ти смолою засмолений, - говорити вовк, - то дай мені смоли пліч засмолити, а то ось кляті собаки обдерли.

- Бери!

Вовк миттю до бичка, хотів смолу віддерти. Дер, дер, та зубами і загруз, ніяк не витягне її: як не тягне назад, нічого не вдіє. Ось і возитися з цим бичком. Прокидається баба, а бичка вже не бачить. Подумала: "Мабуть, мій бичок додому побрів", - та й пішла. Зирк, а бичка вовк тягне. Побігла вона, дідові сказала. Дід і вовчика в льох кинув. Погнала баба і на третій день бичка пастися; сіла біля кургану, та й заснула. Біжить лисичка.

- Хто ти такий? - Запитує бичка.

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

- Дай мені, голубчику, смоли, до боці докласти: прокляті хорті трохи з мене шкуру не зняли!

- Бери!

Загрузла і лисиця зубами в шкурі бичка, ніяк вирватися не може. Баба дідові сказала, кинувши дід в льох і лисичку.

А потім і зайчик-побігайчик спіймали. Ось як назбиралось їх, сів дід над лазом в льох і давай ніж точити. А ведмідь його і питає:

- Дід, а навіщо ти ножа гостриш?

- Шкуру з тебе хочу зняти так з тієї шкури собі й бабі кожухи зшити.

- Ох, не ріж мене, дідусю, краще відпусти на волю: я тобі багато меду принесу.

- Ну, дивись!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лазом, знову ножа гострить. А вовк його і питає:

- Дід, навіщо ти ножа гостриш?

- Хочу з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

- Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це отару овець прижену.

- Ну, дивись!

Відпустив дід і вовка. Сидить, знову ножа гострить. Вистромила лисичка мордочку, питає:

- Скажи мені, дідусь, будь милостивий, навіщо ти ножа гостриш?

- У лисички, - каже, - хороша твоя шкурка на комір, хочу зняти.

- Ой, дідусю, не знімає з мене шкуру, я тобі гусей і курей принесу!

- Ну, дивись!

Відпустив і лисичку. Залишився один зайчик. Дід і на нього ніж точити. Зайчик запитує навіщо його, а він каже:

- У зайчика шкурка м'якенька, тепленька - вийде мені на зиму рукавички та шапка.

- Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі і сережок, і тасьм, і красиве намисто принесу, відпусти мене тільки на волю!

Відпустив і його. Ось ніч проспали, а на ранок, ще ні світ ні зоря, раптом - тук-тук! - Хтось до діда в двері. Прокинулася баба:

- Дід, а дід! А до нас хтось у двері шкребеться, вийди подивись!

Дід вийшов, дивиться - а це ведмідь цілий вулик меду припер. Взявши дід мед і тільки приліг, а у двері знову: тук-тук! Вийшов, а вовк повен двір овець пригнав. А тут скоро і лисичка курей, гусей і всякої птиці принесла. Зайчик натягнув і тасьм, і сережок, і намисто красиве. І дід радий, і баба рада. Взяли овець продали та накупили волів, і став дід чумакувати, та так розбагатіли, що краще й не треба. А бичок, як не став вже потрібен, все на сонці стояв, поки не розтанув.

Лисичка-сестричка і вовк-панібрат

Жила-була лисичка і збудувала собі хатку. Настали холоди. Лисичка змерзла і побігла на село вогню роздобути, щоб протопити. Прибігає до однієї старої і каже:

- Здрастуйте, бабусю! З святому! Дайте мені вогнику, я вам відслужу.

- Гаразд, лисичка-сестричка. Мушу погрійся трохи, поки я пиріжки з печі вийму. А бабця макові пиріжки пекла. Вийняла їх, поклала на стіл, щоб застудилися. А лисичка підгляділа та за пиріжок, і геть з хати. Виїла з середини мак, напхала в нього сміття, заліпила - і ну тікати. Біжить, біжить, а хлопці худобу на водопій ганяти.

- Здорово, хлопці!

- Здорово, лисичка-сестричка!

- Проміняє мені бичка-третьячка на маковій пиріжок!

- Гаразд! - Кажуть.

- Тільки дивіться не їжте відразу, а коли я вибіжу з села.

Помінялися. Лисичка з бичком в ліс. А хлопці за пиріжок, а там сміття. Прибігла лисичка до своєї хати, зрубала дерево, змайструвала санки, запрягла бичка і їде. А тут вовк біжить.

- Здорово, лисичка-сестричка!

- Здорово, вовчику-братику!

- Де ти взяла бичка-третьячка і санки?

- Зробила.

- Так підвези мене, лисичка-сестричка!

- Та як же я тобі візьму? Ти мені санки поламаєш.

- Ні, я тільки одну ніжку поставлю.

- Ну, став.

Від'їхали трохи, а вовк і каже:

- Поставлю-але я, ліснчка-сестричка, і іншу ніжку.

- Е, вовчику-братику, ти ж мені санки поламаєш.

-Ні, не поламаю.

- Ну, став!

Вовк і поставив. Їхали, їхали, раптом трісь!

- Ой, вовчику-братику, ти мені санки ламаєш.

- Ні, лисичка-сестричка, це я горішок розкусив.

- Ну, дивись! Їдуть.

- Поставлю я, лисичка-сестричка, і третю ніжку, - говорити вовк.

- Та куди ж ти її поставиш? Ти мені санки поламаєш, на чому ж я дровець привезу?

- Ні, - каже, - не поламаю.

- Ну, став!

Вовк поставивши і третій ногу. Раптом щось трісь!

- Ох, біда! - Говорити лисичка. - Іди собі геть, вовчик. Ти мені зовсім санки поламав!

- Ні, це я горішок розкусив.

- Дай же й мені.

- Нема, останній був.

Їдуть собі, їдуть. А вовчик і каже:

- Сяду я зовсім, лисичка.

- Та куди ж ти сядеш, вовчику-братику? І санки розламаєш.

- Я легенький.

- Ну, дивись!

Тільки вовк сів, санки і розвалилися ... Лисичка давай вовка лаяти.

- Іди, такий-сякий, в ліс, дров нарубай, на санки..

- Як же я зрубаю, якщо не знаю, яке дерево?

- А, такий-сякий! Як санчата ламати знав, а дров нарубати не знаєш, -

- Як увійдеш в ліс, скажи: "Рубайся, дерево, криве та пряме!"

Вовк приходити в ліс, та й каже:

- Рубайся, дерево, криве та криве, Рубайся, дерево, криве так криве!

Нарубав багато. Криві та суковатості, і на палицю не вибереш, не те що на полози. Приніс лисичці. Вона подивилася і давай його знову лаяти:

- Ти, сякий-такий, видно, не так примовляв, як я тобі веліла.

- Ні, лисичка-сестричка, я стояв та все казав:

"Рубайся, дерево, криве так криве!"

- Ах, бісів син, недотепа! Ну, сиди тут, я сама піду нарубаю.

Пішла. А вовк сидить один, і є йому дуже хочеться. Обшукав він всю лисичкину хату - немає нічого. Думав, думав і надумав: "З’їм - я бичка і втечу". Проїв у бичка дірку, виїв, що було в серединці, і напустити туди горобців, а дірку соломою заткнувши, а сам давай тягу. Приходити лисичка, сколотила санки, сіла:

- Гей, бичок-третячок!

А бичок не їде. Вона його палицею. Як вдарила - жмут соломи і випав, а горобці - фір-р-р-р.

- Ах ти, такий-сякий, вовчище! Постій же! Будеш мене пам " ятати!

І побігла. Лягла на дорозі і лежить. Йдуть обоз чумаків з рибою; вона прикинулася мертвою. Чумаки дивляться - лисиця.

- Візьмемо-ка, братці, та продамо, буде на що хоч погрітися. Кинули її на останній віз і поїхали. Їдуть і їдуть.

А лисичка-сестричка бачить, що чумаки на неї не озираються, та все кидає по рибці на шлях, усе кидає. Накидала багато і сама крадькома зістрибнула. Чумаки їдуть собі далі, а вона зібрала рибу, сіла, їсть. Біжить вовк.

- Здорово, лисичка-сестричка!

- Здрастуй, вовчику-братику!

- Що робиш, лисичка-сестричка?.

- Рибу їм.

- Дай і мені!

- Іди собі налови.

- Та як же я наловлю, якщо не вмію?

- Ну як знаєш, а я не дам і кісточки!

- Так хоч навчи мене, як наловити? "Постій же! - Думає лисичка. - Ти мого бичка з'їв, вже я тобі за це віддячу ".

- А так: іди до ополонки, опустив хвіст у воду, потихеньку у воду і наказуй: "Ловися, рибко велика і мала, ловіся, рибка велика і мала!" Ось вона і наловиться.

- Дякую за науку, - мовив вовк. Прибігає до ополонки, опустивши хвіст у воду:

- Ловися, рибко велика і мала, ловіся, рибка велика та мала! А лисичка з берега:

- Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! А мороз на дворі тріщить! .. Вовк все хвостом водить так:

- Ловися, рибко велика і мала! А лисичка:

- Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! До тих пір ловив вовк рибу, поки хвіст у нього до ополонки не примерз.

Тоді лисичка на село:

- Ідіть, люди, вовка бити!

Як вискочили всі з рогачами, з кочергами, з сокирами, - вбили вовка. Тут йому, бідному, і кінець. А лисичка і понині живе у своїй хатці.

КОЗА ДЕРЕЗА

Були собі дід та баба.

Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак,
Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

Вовк і семеро козенят

Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати.

Покликала їх усіх та й каже:

- Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи.

Козенята загукали:

- Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися!

Мемекнула стара і пішла собі спокійно до лісу.

А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув:

- Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла!

Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк.

- Не відчинимо, не відчинимо,- закричали вони,- ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга!

Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з’їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув:

- Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!

Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали:

- Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга!

Вовк тоді подався до пекаря та й каже:

- Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він

побіг до мельника й попросив:

- Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось

піддурити, і сказав: «Ні». Але вовк ревнув:

- Як не посиплеш, то я тебе з’їм! Злякався мельник і посипав йому лапу борошном.

І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже:

- Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла.

- Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся.

Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк.

Козенятка перелякались та й ну ховатися!

Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п’яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов.

Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув.

Незабаром прийшла стара коза з лісу.

Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім’я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском:

- Матусю, я осьде, в годиннику.

Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею.

Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться.

- Ой леле! – скрикнула вона.- Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю?

І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм:

- Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево.

Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся.

А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув:

- Це якого ще начиння

Я в живіт собі напхав?

Торохтить, немов каміння,

А козляток я ж ковтав!

Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір’ю навколо криниці та вигукують:

Так зійде

Жив у лісовому селищі Зайчик-хвалько. І він склав про себе ось яку хвалькувату пісеньку:

Я такий прекрасний майстер!

Ви повірте - я не брешу ...

Звірі рвуть мене на частини -

Я будь-кому допоможу!

Не відаю я нудьги,

Я заєць-веселун.

Я майстер на всі руки.

На всі справи мастак.

А у старенького дідуся Їжака зовсім продірявився дах будинку. Лагодити треба - так сил не вистачає.

- Помічник тобі потрібен, - порадила Сорока. Ось і запросивши Їжак Зайця-майстра.

- Лагодити дах - моє найулюбленіше заняття, - хвалькувато заявив Заєць і взявся за роботу.

Одна за одною замиготіли пластинки черепиці на даху.

- Вам би слід було, голубчику, укласти черепицю рівненьку, - ввічливо просити господар.

- І так зійде! - Безтурботно відповідає "майстер", вибиваючи пил з фартуха:

- Апхи!

Впала від його пчиху черепиця з даху - так прямо йому на маківку. Потер Заєць шишку на голові і, підхопивши свій чемоданчик, кинувся навтьоки.

- Ну і майстер! - Зареготала вслід йому всюдисуща Сорока.

Втік Заєць від старенького Їжака і зупинився перед будиночком Лисиці, з якого доносилися апетитні запахи. А чекали гостей господиня поралася зі зламаною лавкою, тільки нічого у неї не виходило.

- Давай допоможу! - Запропонував Заєць.

А сам поспішає, на пиріг поглядає-смачний, співуче. Раз, два - і лава готова! Правда, вона трохи хитається ...

- А-а, зійде! - Вирішує він. - Приймай роботу, господине!

Зраділа Лисиця, запросила "майстра" до столу:

- Пригощайтеся, будь ласка!

Сів Заєць на відремонтовану їм лавку, тільки потягнувся за пирогом, а вона - раз - і зламалася! Впав Заєць та ще чашку з чаєм перекинувши на господиню. Розсердилася Лисиця, схопила мітлу і вигнала невдалого "майстра".

Побіг Заєць далі і зупинився перед будинком Борсука, а тій у розгубленості щось бурмоче собі під ніс.

- Що сталося, друже! - Співчутливо запитує він Борсука.

- Так ось світло згасло, а сам-то я не вмію лагодити.

- Можу допомогти! - Запропонував Заєць. - Для мене це пара дрібниць!

- Подивимося, подивимося, що тут сталося, - каже Заєць з виглядом знавця.

А Сорока тут як тут - прилетіла, на дах всілася. - Бач, майстер на всі руки, - бурчить вона. - Дивись, дограєшся.

Раптом пролунав тріск, полетіли від щитка іскри - і Заєць покотився вниз.

- Допоможіть! - В паніці закричала Сорока. А Заєць зачепився за раму відкритого вікна і повис вниз головою.

Раптом знову пролунав тріск, цього разу хвалько опинився на землі, залишивши на рамі видерті тиснуть джинсів.

- Ай-ай-ай! .. Які джинси занапастив! - Журиться Сорока. - Доведеться йти до кравця.

Бобер, кравецьких справ майстер, нудьгував без роботи і з радістю погодився допомогти Зайцю в біді: - Ну, що ж, зробимо! Це для нас парі дрібниць. Весело наспівуючи, Бобер хвацько орудує ножицями і голкою. - Готово! Будь ласка! - Простягає "майстер" відремонтовані джинсі. Підійшов Заєць до дзеркала і з подивом побачив, що на місці діри красується груба латочка, пришита криво і навскіс, а одна з штанин стала коротшою за іншу. Вигляд у Зайця був такий безглуздий, що розреготалася до сліз: - От сміхота! Ха-ха-ха! Цирк, та й годі!

- Неподобство! - Обурився Заєць. - Та хіба це робота?!

- Нічого! І так зійде, - незворушно відповів Бобер.

- Так ... зійде?! .. - Розгубився Заєць.

А ви, хлопці, як думаєте?

ТРОЄ ПОРОСЯТ

Жили-були на світі три братика - три поросяти. Всі троє були однакового зросту, рожеві, веселі, кругленькі. І у всіх поросят були однакові веселі закручіваюшщіеся хвостики.

І навіть імена у поросят були схожі. Їх звали: Ніф-Ніф, Нуф-Нуф і Наф-Наф.

Смороду все літо грали, перекидалися в траві, валялися на сонечку, купалися в теплих калюжах.

Так пройшло все тепле літо. Альо вісь настала холодна осінь.

Вже слабкіше гріло сонечко, потягнулися над пожовклим лісом сірі хмари.

Одного ранку Наф-наф сказавши своїм братам:

- Пора нам про зиму подумати, я від холоду тремчу весь. Так і застудитися не довго. Вісь що я пропоную: давайте теплий будинок побудуємо, і будемо жити в ньому всі разом під одним дахом.

Альо іншим поросятам зовсім не хотілося працювати. Їм більше подобалося в ці останні теплі деньки перекидатися, стрибати по лузі і просто гуляти, ніж тягати важкі камені і ріті землю.

- Ні, зараз не хочемо, ще встигну! До зими далеко. Ми потім зробимо, а зараз ще краще погуляємо, - з цими словами Ніф-Ніф перекинувся через голову в опалі листя.

- Так. Я сам собі будинок побудую, - сказавши Нуф-Нуф і завалився прямо в калюжу.

- І я теж, - додав за ним Ніф-Ніф.

- Ну гаразд, робіть як хочете. Тоді я сам буду будинок собі будувати. Вас не буду чекати - сказавши Наф-Наф.

І він відправився будувати собі будинок.

Кожен день на вулиці ставало все холодніше й холодніше. Альо два безтурботних братика - паця, Ніф-Ніф і Нуф-Нуф, ні про що не думали і не поспішали. Їм так не хотілося приступати до роботи. І вони продовжували байдикувати з ранку до вечора. Тільки тим і займалися, що з ранку до вечора перекидалися, стрибали і перекидалися з ранку до вечора.

- Мабуть, ми сьогодні ще трішечки погуляємо, а вже завтра з самого ранку візьмемося за справу. - Говорили вони.

Але наступав наступний день, і все починалося спочатку. Вони продовжували грати і говорили ті ж саме.

І тільки тоді, коли величезна калюжа біля дороги початку вранці покриватися тоненькою скоринкою льоду, нероби дійсно вирішили взятися за роботу.

Ніф-Ніф вирішив, що простіше і швидше за все буде побудувати будинок із соломи. Він не ставши ні з ким радитися, і так і зробив. Набравши соломи, і вже до вечора його будиночок був готовий. Ніф-Ніф уклав на дах свого нового будиночка останню соломинку, оглянув його, залишився дуже задоволеним і заспівав:

- Хоч півсвіту обійдеш,

Обійдеш, обійдеш,

Краще вдома не знайдеш,

Не знайдеш, не знайдеш!

Так, наспівуючи пісеньку, він відправився на пошуки Нуф-Нуфа.

А Нуф-Нуф будував собі будиночок неподалік. Він теж хотів швидше покінчити з таким нецікавим і нудним справою. Тому теж вирішив зробити собі будиночок простіше. Спочатку, як і Ніф-Ніф, він хотів побудувати собі солом'яний будиночок. Альо потім подумавши, що взимку в такому будиночку буде дуже холодно. І тоді він вирішив, що якщо побудувати будиночок з сучків і гілок, то він вийде міцніше і тепліше.

Так він і вчинив. Забивши у землю кілки, переплів їх прутиками, навалив на дах сухих гілок, і вже до вечора його новий будинок був готовий.

Нуф-Нуф кілька разів обійшов його, з гордістю оглядаючи, і заспівав:

- У мене гарний будинок,

Новий будинок, міцний будинок,

Мені не страшний дощ і грім,

Дощ і грім, дощ і грім

І в цей час з-за кущів на галявину вискочив Ніф-Ніф.

- Ну, від тепер і твій будинок зовсім готовий! - Сказавши братові Ніф-Ніф. - Казав же я, що із будівництвом будинку ми й самі швидко впораємося! А тепер ми можемо грати далі і робити все, що захочемо!

- А давай сходимо до Наф-НАФУ, подивимося, який він собі побудував будинок! - Сказавши Нуф-Нуф. - Щось давно він не з'єднання являвся.

- Ходімо, помотрім. - Погодився Ніф-Ніф.

І вони, задоволені, що їм більше ні про що не треба дбати, пішли до Наф-НАФУ, весело наспівуючи по дорозі.

А Наф-Наф вісь вже кілька днів будував собі кам'яний будинок. Спочатку він наносив каменів, намесіть глини і тепер зовсім нікуди не поспішав, і не поспішаючи будував собі міцний, надійний будинок, в якому можна і від вітру сховатися, і від дощу, і від холоду. Двері в своєму будинку він зробив дубову. Вона вийшла важка, міцна, і закривалася на засув, щоб злий сірий вовк з сусіднього лісу не міг у будинок залізти. Коли прийшли Ніф-Ніф і Нуф-Нуф, він щосили працював.

- Що це ти таке будуєш? - Закричали здивовані Ніф-Ніф і Нуф-Нуф в один голос. Це що, будиночок для поросяти, або справжня фортеця?

- Будинок у поросяти і повинен бути справжньою фортецею! - Відповів їм на це Наф-Наф, і продовжив працювати.

- Цікаво, чи не збираєшся ти воювати з ким-небудь? - Прохрюкал сміючись Нуф-Нуф і підморгнув Ніф-Ніфу.

І два братика порося так розвеселилися, що їх рохкання і вереск рознеслися по всій галявині далеко-далеко. А сам Наф-Наф продовжував як ні в чому не бувало класти кам'яну стіну свого будиночка, і при цьому наспівував собі під ніс вісь таку пісеньку:

- Я, звичайно, всіх розумніше,

Всіх розумніше, всіх розумніше!

Будинок я будую з каменів,

З каменів, з каменів!

Ніякої на світі звір,

Хитрий звір, страшний звір,

Чи не увірветься в ці двері,

У ці двері, ці двері!

- Це він про якого звіра говорити? - Живити Нуф-Нуф у Ніф-Ніфа.

- Це ти про якого звіра співаєш? - Живити Ніф-Ніф у Наф-Нафа.

- Це я про вовка! - Відповів Наф-Наф і уклав на стіну ще один камінь.

- Подивіться, подивіться на нього! Він, виявляється, боїться вовка! - Сказавши Нуф-Нуф.

- Він, напевно, боїться, що вовк його з'єднання їсть! - Додав Нуф-Нуф.

І два порося ще сильніше розвеселилися.

- І які у нашому лісі можуть бути вовки? - Засміявся Нуф-Нуф.

- Немає тут ніяких вовків! Наф-Наф просто боягуз! - Додав Ніф-Ніф.

І обидва паця почали пританцьовувати і співати:

- Нам не страшний сірий вовк,

Сірий вовк, сірий вовк!

Де ти ходіш, дурний вовк,

Кiлькiсть переглядiв: 295

Коментарi